Abstract

У статті висвітлено розвиток ідеї патріархату в Українській Греко-Католицькій Церкві у діаспорі, із окремим фокусом на середовищі третьої хвилі української еміграції у 1945-1962 роках. Після завершення Другої світової війни близько 250 000 українських біженців опинились на території Західної Європи, звідки вони протягом 1947-1955 років розселились в країни Північної та Південної Америки, Західної Європи та Австралії. Досвід їхнього перебування в таборах переміщених осіб був позначений зростанням ролі Церкви, яка продовжила відігравати важливу роль в їхньому житті і після їх нього переселення до згаданих країн. DP-табори стали місцем зближення між українськими греко-католиками і православними, одним з наслідків чого стали звернення українського греко-католицького єпископату з пропозицією створення спільного патріархату з українськими православними, який був би в єдності з Римом. З іншого боку розширення географії присутності УГКЦ та заснування нових митрополій в Канаді і США висунуло на перший план питання єдності всіх структурних одиниць цієї Церкви на глобальному рівні, яку, як дехто вважав, міг забезпечити саме патріархат. Наостанок патріархат почав розглядатись українською повоєнною еміграцією, як засіб збереження єдності діаспори перед лицем асиміляції та дезінтеграції. А в майбутньому як інституція, що могла ефективно допомагати відродженню Церкви на батьківщині після здобуття нею незалежності. Останній аспект патріархальної ідеї справив значний вплив на постання Українського патріархального руху, а його близькість з цілями, які ставила перед собою третя хвиля української еміграції, забезпечила рухові високий рівень масовості і пасіонарності.