Abstract

В статті послідовно обгрунтовано твердження про позаконтекстуальний характер метафізичного знання. Доведено, що метафізика як знання граничного рівня абстракції детермінує контекст, що надає їй статус чистої теорії про універсальні сутнісні основи існування та пізнання світу. Також метафізика як спекулятивний рівень граничних абстракцій визначає загальний контур реалізації та здійснення культури, від конкретно-історичного тлумачення яких залежить зміст культурного простору існування людини. Висловлено гіпотезу, що метафізика культури акцентує константні принципи специфіки людського буття, а ефективність та дієвість рефлексії феномену культури здійснюється шляхом визначення основоположного для певної епохи діалектичного протиріччя. Відповідно, метафізика є вираженою смисловою конструкцією культури, яка продукує певний тип мислення, пам’яті та ідентифікації, тобто суб’єктивності; та соціальності як етико-аксіологічної моделі взаємодії з Іншим. Аргументовано, що класична метафізика з моменту її виникнення і протягом усього довгого, змістовного та продуктивного існування є своєрідною орієнтацією у просторі. Автор доводить, що культура – це збір простору в інтелігібельній конструкції, специфічний характер людського буття у Всесвіті, спосіб перебування людини у світі. Простір у метафізиці культури означає область локалізації «Его» і поле трансценденції одночасно. Аргументовано, що метафізика через простір культури дозволяє емпірично відчувати Всесвіт як Єдине, припускати наявність сенсу. Визначено поняття метафізики культури як сфери філософського дослідження феномену культури в її граничних, позадосвідних, сутніснісних принципах історичного розвитку та смислових трансформацій. На основі проведеного аналізу автор резюмує визначення феномену культури як специфічно людського способу освоєння простору та підкорення часу, а свідомості - як топології рефлексивних практик.